Червоний ренесанс: коли розумієш, що фільм пахне історією

Перша частина фільму («Пролог») розпочинається гарматною канонадою, звуком пострілів, стукотом копит коней — це громадянська війна у розпалі… Невгамовний крик людей, плач дітей, розпач усіх вимальовує в уяві жах, який тоді творився: 70% людей не має роботи, в Україні немає хліба, ліків, мила, одягу, немає нічого. Тремтячий голос диктора називає Україну ампутованим напівінвалідом. Україну порубали на частини: Галичину та Волинь забрала Польща, Буковину — Румунія, Закарпаття дісталось Чехословаччині. Навіть важко уявити, як в такі важкі часи виживали люди. 1,5 мільйона людей загинули на фронтах, а також сотні тисяч людей звів у могилу голод 1921 року. В кадрах фільму видно дітей, які, тримаючись за стіни, шукають бодай крихту хліба — ось така вона політика воєнного комунізму. На заміну прийшла нова економічна політика (неп). Принесла вона з собою зміни на краще: почали відроджуватись села, у людей з’являлась робота. Народ починав вірити у майбутнє…

У першій частині трилогії розповідається про долі Володимира Сосюри, Павла Тичини, Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Олександра Довженка…в Україні починається культурнее життя: люди вчаться писати і читати. Українська академія мистецтв у 1920-х роках стала дахом для усіх новочасних мистецьких течій. З’являється преса, друкуються книги.

Під час фільму видно, що були в долі України і білі, і чорні смуги. Був розквіт, було падіння. Але найголовніше — це мета. І в кожного українця вона була. Народ хотів, прагнув кращого.

Другий фільм «Пастка» охоплює 1926-29 роки, автор каже, що це були роки, коли національне відродження в Україні набирало висот. Письменного люду чимраз більше, міста заживають і вже не «почта», а «пошта». Та найбільша новина — з Відня повертався Михайло Грушевський. З’являється перша масова літературна організація — «Плуг», саме вона започаткувала цілу мережу гуртків для літературних геніїв. Згодом з’являється ВАПЛІТЕ (вільна академія пролетарської літератури), вона об’єднала найталановитіших літераторів українського відродження, але влада більше не допустить, щоб у назві спілок та організацій була літера «В» — вільна. Друга частина фільму розкриває Олександра Довженка, як режисера. А це сталось це тоді, коли він взяв під свою опіку фільм «Звенигора». Від цього фільму всі відмовлялись, адже був він заплутаним та незрозумілим. Але Довженко довів, що він може. Як бачимо, друга частина трилогії показує нам, яке все ж багате літературне життя українців.

Третя частина фільму — «Безодня», охоплює період 1930–1934 років. Цей час назвуть «великим переломом». Саме цей період позначив великий штучний голод. Коли бачу голодних і спраглих людей, холод огортає душу і тіло. Як може бути голод у врожайні роки? Це політика, спрямована на винищення українського люду, політика Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубара та Хатаєвича, саме вони вчинили злочин геноциду.

Струна скрипки ніби й сама плаче за людьми, у яких відбирали останню крихту хліба. Люди у відчаї ішли на поля з надією знайти бодай зернятко, але їх тут розстрілювали. Багатьох ховали заживо. Важко передати свій стан під час перегляду фільму, адже ці люди — це минуле, вони жили і прагнули будувати Україну, таку, у якій ми зараз живемо, — вільну та незалежну! Але в них відібрали цей шанс.

Голодомор винищував цілі села. Ця політика була спрямована на знищення української мови, культури, традицій…

Мільйони українців вмирало з голоду. У багатьох виникали психічні розлади, наприклад, коли матері їли своїх дітей.

З переглядом цієї трилогії я багато роздумувала… Сьогодні ми живемо у вільній і незалежній державі. І лише за допомогою ось таких документальних фільмів можемо побачити, які важкі випробування випали на долю наших предків. Ми маємо цінувати і берегти те, що виборювали, те, що пронесли крізь століття наші предки.

Маємо цінувати мову, культуру, традиції. Мусимо берегти Україну, берегти так, як берегли предки. Але, коли дивлюсь на Україну, владу і людей і порівнюю минуле і сьогодення, виникає враження, що про історію всі забули. Ми так захопились самим фактом існування такої незалежної держави, як України, що не бачимо, в якій глибокій ямі сидимо. Радіючи тому, що українська нація має право на існування, ми женемося за модою буквально в усьому: наші політики, як і іноземні, купують дорогі машини, квартири, відправляють своїх дітей вчитись за кордон, відвідують такі популярні на Заході аукціони «для багатих» людей, і тратять мільйони на діаманти, коли прості люди, ламають голову, над тим, як заплатити за комунальні послуги, а на решту прогодувати сім’ю. Ми їдемо на іноземні курорти, не знаючи, яка красива наша Вітчизна. Ми кричимо, що хочемо в НАТО, ЄС, бо ми частина Європи, навіть приблизно не знаючи, що таке та Європа! Бо коли розпався Радянський Союз, ми залишились біля розбитого корита: у нас ні своєї економіки, ні своєї законодавчої, виконавчої, судової влади практично не було. Не знаючи куди йти, ми стояли на місці, пробували щось робити, пробували підійматися з суцільного болота, в якому були. У той час як Європа повним ходом інтегрувалася у світове господарство, представляла себе на світовій політичній і економічній арені. Тож коли Європа ступала шостий крок, ми лише намагалися зробити другий. Моральний, економічний, соціальний, політичний бар’єр ми ще не подолали. Проблем є безліч і розібратися в них повинні ми, українці…

Марія КАРПА

This entry was posted in Спецвипуск "Голодомор". Bookmark the permalink.

One Response to Червоний ренесанс: коли розумієш, що фільм пахне історією

  1. Іван says:

    оавзхавпхщшаывихы

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Spam Protection by WP-SpamFree