«Креденс» взяв участь у «Параді видавничих ідей»

Posted on 30.04.2012 by Креденс

27-28 квітня 2012 року в Інституті журналістики  Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках Третього фестивалю молодих видавців і редакторів «Штурмові загони Ґутенберґа» пройшов «Парад видавничих ідей». У ньому взяли участь 12 молодих видавців з Києва, Севастополя, Кривого Рогу, Львова, Кіровограда та Донецька. Львів представляли студентки факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Юлія Гриценко та Анастасія Задорожна згазетою «Креденс». Усі презентації проходили у форматі «печа-куча» (доповідь-презентація на 20 слайдів по 20 секунд на кожен, загалом — 6 хвилин 40 секунд). За цей час кожен учасник повинен був представити своє видання, поділитися ідеєю проекту.

Роботи учасників оцінювало професійне журі, до якого входили політичний оглядач журналу «Український тиждень» Олександр Михельсон, головний редактор журналу «The NorDar Magazine» Ліліт Саркісян, директор видавництва «Академія» Василь Теремко,  дизайнер, викладач кафедри електронних видань та медіадизайну КНУ ім. Т. Шевченка Павло Салига та викладач кафедри видавничої справи та редагування КНУ ім. Т. Шевченка Артем Онкович.

За оцінками журі газета студентів-журналістів «Креденс» виборола почесне ІІ-ге місце, увійшовши до трійки найкращих у номінації «Друковані ЗМІ».

Posted in Святковий настрій | Leave a comment

Легко бути жінкою. А жінкою-підприємцем?

Posted on 27.04.2011 by Креденс

В Україні за останні роки значно зросла і продовжує зростати така тенденція, як жіноче підприємництво. Підприємництво — явище доволі молоде. Його поява збігається з часами здобуття незалежності України. Діяльність підприємця — це особливий вид людської творчості, в якому намагаються самореалізуватися і жінки, і чоловіки. Жінки активно вливаються у сферу бізнесу, щоб набути певного статусу, покращити своє матеріальне становище та становище своєї сім’ї. Оскільки це явище нове в українському суспільстві, його не завжди адекватно сприймає соціум. У нас не сформований позитивний образ «ділової» жінки — переважно лише чоловіка. Зате існує образ «успішної жінки», який перекривається «вдалим заміжжям».

Щодо жінки-підприємця, яка хоче самоутвердитися у бізнесі, в суспільстві існують негативні стереотипи. Можливо, більше як до ролі жінки, її активності в сім’ї, а потім уже в сфері економіки. Одними з найпоширеніших негативних стереотипів є такі: підприємцем треба народитися; гроші — це все, чого прагне підприємець; підприємництво — це чоловіча справа. Жінки більше орієнтовані не на прибуток, а на збереження стабільності у їхній діяльності — у цьому їхнє розуміння успішності. Для жінок зростає цінність гарантованої стабільної зайнятості. Це основа мотивації. Тому їх лякає можливість нестабільності у приватному секторі.

Та все ж стикаються з упередженим ставленням до себе у тих сферах, які вважаються традиційно чоловічими. Чоловіки скептично ставляться до того, що жінка починає займатись діяльністю, яка стосується компетенції чоловіка, а також складає їм конкуренцію в цій сфері. Чоловіки дивуються та недооцінюють жінок, що йдуть у сферу підприємництва.

Не випадковим є явище проблемного доступу жінок до ринку праці. Доступ жінок до ринку праці зазвичай більш ускладнений, ніж доступ чоловіків. На шляху жінок існують соціальні і культурні перепони, серед яких можуть бути: негативне ставлення до жінок у бізнесі, очікування від жінки виконання інших ролей, переконання що жінкам бракує впевненості у власних силах.

Виникають запитання: «Чому жінки починають займатися підприємницькою діяльністю?», «Що спонукає їх до такого рішучого кроку?» Адже ми звикли бачити у цій сфері переважно чоловіків. Дехто може дати таку відповідь: «жінці, якій не пощастило у шлюбі, доводиться самостверджуватись у сфері бізнесу».

 

Жінки-підприємці виконують подвійну роботу - оплачувану та неоплачувану (в сім'ї)

В Україні середня зарплата жінок менша, ніж у чоловіків, навіть у галузях, де переважає жіноча праця. Хоча насправді чинне законодавство доводить, що воно протидіє дискримінації жінки у будь-якій формі, але належно не забезпечує реалізацію цього. Саме тому створення власного підприємства може стати єдиною можливістю для деяких жінок дістати доступ до праці і мати прибуток.

Жінки відчувають корисність результатів своєї діяльності — можливість надати робоче місце іншим людям, відповідальність за них. Це можливість застосування власних знань, здібностей, вмінь та можливостей особистості для втілення у життя власних задумів та ідей. У ХХІ сторіччі нормою є сім’я, в якій жінки (як і чоловіки) працюють.

Одним із визначальних факторів того, що жінки починають займатися підприємництвом, є «материнство», оскільки, як вважають самі жінки-підприємці, вони відчувають потребу захистити, забезпечити власну сім’ю, що не завжди притамано чоловікам. Така робота дає задоволення, незважаючи на те, що жінки-підприємці виконують подвійну роботу — оплачувану та неоплачувану (в сім’ї). Вони поєднують зайнятість із сімейними обов’язками, чоловіки ж найчастіше поєднують основну роботу і додаткові заробітки. Бо жінка у соціальній системі виконує експресивну роль, а чоловік інструментальну. Експресивна роль полягає у встановленні гармонії та емоційного мікроклімату сім’ї. Інструментальна роль — це стратегічні завдання і забезпечення зв’язків сім’ї з іншими соціальними інститутами.

Але ключ до успіху — це оволодіння рисами маскулінності, що зазвичай приписують чоловікам: впевненість, наполегливість, агресивність. Найчастіше професійна самореалізація в підприємництві пов’язується з діяльністю в такій галузі, яка найбільше відповідає фаху, освіті жінки-підприємця. Жінки починають займатися тим різновидом підприємництва, що найбільше відповідає їхній освіті, знанням і вмінням у певній сфері, або обирають таку діяльність, яка вважається найприйнятнішою для жінки у суспільстві.

Беззаперечною складовою реалізації свого трудового потенціалу для жінок у підприємництві є поєднання функцій керівника підприємства і звичайного працівника, на рівні з іншими працівниками (продавця, перукаря, офіціанта тощо).

Якщо регулярно переглядати такі газети, як «Високий Замок», «Експрес», то складається враження, що жіноче підприємництво — це «Уляна чекає на вас», «Валентина усім допоможе», одне слово, знахарство і ворожіння. Звісно, можна здогадуватися, що, оскільки найбільше описується ворожіння та знахарство, то, відповідно, воно користується найбільшим попитом у суспільстві, порівняно з іншими підприємницькими послугами.

Але який імідж український жінок-підприємців формують ЗМІ?!

Жінки вже активно залучені у різні сфери підприємницької діяльності. Чимало відомих представниць бізнесу успішно працюють в ньому, створюючи нові, доволі популярні, види та галузі підприємств. Це дає змогу зруйнувати стереотип щодо підприємництва як суто чоловічої справи. Жінки в сучасному українському суспільстві прагнуть не лише виконувати сімейні ролі, а також виявляти себе в інших сферах. Економічне лідерство, та й політичне, притаманне не лише чоловікам, а й багатьом жінкам. Жінки досягають успіху самі, без сторонніх впливів. Не існує кореляції між зайнятістю жінки та статусом її чоловіка.

Та є й перешкоди на шляху підприємництва і вони не залежать від гендерних особливостей. З ними стикаються і жінки, і чоловіки. Недосконале законодавство, існуюча податкова система — великі податки, багато органів, що здійснюють перевірку та контроль.

Потрібно підтримувати ініціативність жінок-підприємців, бажання їх особистісної самореалізації. Держава та ЗМІ мають сприяти створенню позитивного іміджу жіночого підприємництва, оскільки це покращить формування підприємницької культури та підвищить підприємницький потенціал нашого суспільства. Адже існує твердження, що в усьому світі жіночий малий бізнес розвивається енергійніше, ніж чоловічий.

Соломія БЕРЕСЬКА

 

Жінки, які вже реалізували себе

Христина, студентка п’ятого курсу історичного факультету, щодо приватного підприємства: «Моя мама підприємець, і я бачу, як вона повністю віддається цій справі, у неї навіть немає вихідних. Ця справа потребує до себе великої уваги і багато часу. Постійні перевірки, як не податкова інспекція, то санстанція. Мама ще й сама собі бухгалтер. Ні. Це не для мене. Після державних іспитів шукатиму роботу, працювати в сфері маминого бізнесу чи, навіть у майбутньому, пробувати щось своє немає бажання. І не єдиним фактором є складність, стримує ще й здирництво, яким займаються працівники державних установ, що контролюють ПП. У них діє закон: чим більше в кишеню, тим менший офіційний штраф. До чого причепитися — вони знайдуть. Як самі ж пояснюють: «все ідеальним бути не може». Що вдієш, ніщо так не шкодить здоров’ю українця, як багатство його сусіда.

■ Чи звертали Ви увагу на успішних українських жінок або чоловіків-підприємців, коли створювали власне підприємство?

Стефанія, власниця магазину на ринку «Південний» (займається продажем фурнітури для меблів): «Для мене жінки, які дали собі раду, завжди були показником чогось гарного і правильного. Я вважала, що до них потрібно тягнутися».

Віра, власниця кафе «Манго», м. Самбір. «Чесно кажучи, я звертала увагу на своїх подруг, які раніше від мене почали займатися бізнесом і отримували високі прибутки. Багато в чому вони мені і допомогли».

Олена, торгує жіночим трикотажем. «Звісно. Маргарита Січкар мені дуже подобається, відома жінка. Просто, коли я з подругами починала, їх тоді ще мало було. І ми одна на одну орієнтувалися».

Вероніка, приватний підприємець на ринку «Південний», піцерія «Соло». «Радше ні. Мені допомагав чоловік, ми звертали увагу тільки на себе».

 

■ Якими рисами повинна володіти жінка для того, щоб досягнути успіху у підприємницькій діяльності?

Стефанія: «Напевне, людини ділової, також — чоловічими рисами. Впевнено іти до своєї мети. Не зупинятися на досягнутому».

Віра: «Головне — хотіти працювати, щось мати. Потрібно крутитися, як білка в колесі. І, наполегливість, досягати свого».

Олена: «Саме такими жіночими рисами, як: особлива коректність, увага до дрібниць, послідовна принциповість. В цьому навіть жінки відрізняються від чоловіків».

Вероніка: «Я думаю, найголовніше — жінка має бути комунікабельною, ніколи не занепадати духовно, від настрою багато залежить, завжди бути оптимісткою. І постійно все планувати наперед, такий собі план дій складати».

 

■ Якими на Ваш погляд є ознаки того, що жінка успішно реалізувалась у підприємництві?

Стефанія: «О, вона тоді весела, гарно одягається, їй всього хочеться. А якщо вона на роботі успішна — вдома спокійніша, тут все взаємопов’язане».

Віра: « Вона щаслива. А щасливі люди тоді, коли досягають своєї мети».

Олена: «Якщо подивитися на таку жінку, то одразу стане зрозуміло — вона впевнена в собі, вона доглянута, вона працює над собою».

Вероніка: «Найголовніша ознака, що жінка займається справою, яка приносить їй не тільки гроші, а й задоволення».

Posted in Світогляд | 1 Comment

Україна в кадрі

Posted on 27.04.2011 by Креденс

Афіші кінотеатрів незаперечно вказують на те, що в Україні спостерігається тенденція до популяризації американського та європейського кіно, але, водночас, до занепаду українського. Сьогодні часто можна почути твердження, буцім то українське кіно померло, або риторичні запитання критиків, на кшталт, чи має якесь реалістичне майбутнє кіноіндустрія в нашій державі. Але кінематограф — це мистецтво, яке не може вмерти, адже існує доти, доки є про що говорити, доки існують важливі національні, соціальні питання, які потребують висвітлення. В українському кінематографі прихована українська душа. Оскільки він так само, як і література, театр чи будь-який інший вид мистецтва впродовж багатьох років боровся за самовизначення українського народу, за його національну ідею, за формування його естетичних ідеалів. А душа, як нам відомо, — вічна духовна субстанція, тому і загибель українського кіно — абсурд.

Сторінками історії

Без сумніву, фундатором кінематографу в Україні вважають видатного кінорежисера, письменника та художника Олександра Довженка. Критики до його постаті ставляться неоднозначно, адже одні вважають його сподвижником українського патріотичного духу, а інші звинувачують у «догоджанні» радянському режиму. Та, незважаючи на важкі умови праці в часи гонінь та утисків, вже у 1926 році на Одеській кінофабриці він ставить першу короткометражну комедію «Вася — реформатор», згодом з’являються його «Ягідки кохання» та «Сумка дипкур’єра». Ці стрічки стали непоганим початком його кар’єри, але світова слава до режисера приходить після виходу в світ його творінь «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс» і «Тарас Бульба», «Мічурін» та ін.

 

Іван Миколайчук

У 1958 році, за результатами опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. За своєю структурою фільм, знятий без режисерських хитрощів та побудований переважно на довгих та крупних планах, дуже простий, а тому й геніальний, адже вершина творчості в її прстоті. Тому Олександра Довженка впевнено можна назвати не лише основоположником українського кіно, а й людиною, яка змогла показати серце і душу України усьому світові у своїх стрічках. На жаль, Довженко не зміг екранізувати всі свої твори, але цю справу завершила його дружина Юлія Солнцева, після смерті митця.

Завдяки особливому стилю творчості Олександра Довженка в наш кінематограф приходить українське поетичне кіно. Обличчям і душею його у 60-70 роках був Іван Миколайчук, в арсеналі якого 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи.

Він залишив своє ім’я у титрах таких визначних фільмів українського кінематографу: «Тіні забутих предків», який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині (1964), «Сон» (1964), «Гадюка» (1965), «Комісари», «Бур’ян», «Анничка» (1968), «Камінний хрест» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю), «Захар Беркут» (1971), «Тривожний місяць вересень» (1976), «Пропала грамота» (1972), «Вавилон XX» (1980 року картина завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе).

Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Наприклад, в «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури, — в жодному фільмі до цього не використовувалися такі можливості цього інструмента.

Миколайчук відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському осмисленню і зображенню дійсності. Критики дуже вдало охарактеризували життя Миколайчука: «Дитинство у маленькому гуцульському селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть», адже Іванові Миколайчуку було всього 46 років, коли його земна дорога закінчилася.

Звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст», хоча він сам упродовж життя намагався пояснити різницю між націоналізмом та патріотизмом. Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав уже посмертно.

 

Михайло Іллєнко

У цей час з’являються популярні сьогодні стрічки; «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Всесвітню славу своїми фільмами здобувають Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко. Останній показує світу фільми «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу», кожен з яких на тому чи іншому етапі зйомки був призупинений або заборонений.

Варто згадати хоча б те, що 1967 року дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такий фільм взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер домігся, щоб фільм все-таки потрапив на міжнародний фестиваль, але в день його відкриття в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання. Та, незважаючи на численні перешкоди, режисер зробив значний внесок уже в сучасний український кінематограф. Він створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не державним коштом. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». На Каннському кінофестивалі фільм виборює Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. Та, незважаючи на світову славу, в українському прокаті фільм не з’явився.

Сучасність

Щорічно, у другу суботу вересня, наша держава святкує День українського кіно, яке, нехай і не швидкими темпами, продовжує розвиватися. Наймолодший з трьох братів-режисерів Михайло Іллєнко у 1997 році започаткував фестиваль українського кіно «Відкрита ніч». Як вважає засновник, тепер найбільше пригнічений кінематограф національного виробника, тому в регламенті фестивалю стоїть пункт про присутність саме українських фільмів.

Повільно наше кіно проривається й на світові екрани. У 2004 році на Міжнародному кінофестивалі у Лос-Анджелесі фільм «Тато» Олексія Росича отримує «Золотий кадрик». У 2005 році короткометражний документальний фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького став першою українською стрічкою — переможцем Каннського кінофестивалю. В тому ж році фільм Валентина Васяновича про пошуки ідеального супутника життя «Проти сонця» отримує головний приз міжнародного кінофестивалю у Клермон-Феррані. У 2006 році у номінацію «найкращий фільм іноземною мовою» потрапляє стрічка Оксани Байрак «Аврора» про чорнобильську трагедію очима маленької дівчинки. Ну і, звісно ж, говорячи про нашу сучасну кінематографію, не можна оминути й серіалів на українському телебаченні, або, іншими словами, «народного мила».

Першим серіалом, який запустила українська кіноіндустрія, що впевнено намагається не пасти задніх, став фільм «Царівна» 1994 року на 20 серій. Потім були «Сьома каблучка чаклунки» (1999, 4 серії), «Роксолана. Улюблена дружина Халіфа» (1998), «Роксолана. Настуня» (1996), «Роксолана. Володарка імперії» (1998), «Посмішка звіра» (1999, 20 серій), «Леся + Рома» (2005, 130 серій).

Сьогодні в Україні, як гриби після дощу, ростуть продакшн-студії, які й займаються виготовленням такої кінопродукції. І, як не боляче визнавати, але популярне кіно сьогодні стало радше прибутковим бізнесом, аніж мистецтвом, судячи з якості «відзнятого матеріалу». І тут вкотре на перший план виходить Росія, адже більшість із того, що знімають українські кіностудії за участю українських операторів, гримерів, акторів, є російським продуктом. Про цей факт можна говорити не лише через те, що кошти на зйомки дає Росія і, відповідно, всі права належать їй, а й через ідеологічну спрямованість такого кіно. Сьогодні знімати «їхнє» кіно у нас значно дешевше, аніж деінде.

В чому суть концепції «їхнє» — запитаєте ви? В ідеології. Бо саме через кіно найлегше насаджувати їхні ідеї нашій нації. Бо, як правило, той, хто платить, той і диктує правила гри. А, зважаючи на останні тенденції українського кіно, правила гри такі: жодної української символіки в кадрі, жодних патріотичних ідей, жодних «розумних» реплік з глибоким інтелектуальним змістом (просто мати розумних сусідів Росії не вигідно). От українців і завалюють дешевим милом, з ранку до вечора транслюючи на телебаченні низькоякісний продукт.

Михайло Іллєнко охарактеризував сучасний популярний кінематограф так: «Зараз культурну складову відсторонили від втручання в життя, від регуляторної ролі. Порушився баланс. Тому на нас з екранів валиться сміття. Але ж сміття з дому потрібно вимітати!» І все-таки, як дивно влаштований світ, коли одна нація заробляє на деградації іншої.

Та все не так погано у нашому кіно. Попри невтішні тенденції, існують люди, такі, як Олександр Довженко, Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко та багато інших, які своєю роботою впевнено доводять, що українське кіно існує й існуватме доти, доки український глядач ним цікавитиметься.

Уляна ЛЕГКА

 

Кут зору

Оксана ЖИЛА,

випускниця факультету журналістики

Останній повноцінний національний кінопроект в Україні (принаймні про інші мені не відомо) — фільм «Владика Андрей» (2008). Відтоді — тиша. Ну, хіба що, низку коротких метрів відзнято з того часу. Ба більше, останніми роками практично не оголошують жодних кастингів, себто українське кіно навіть не існує у когось в задумах.

Тому стан сучасного кіно навіює глибокий сум… Складно говорити про будь-який розвиток кіно, хоча б з огляду на те, хто в нас керує телебаченням і які позиції займає. Не говоритиму вже про тих, хто керує країною. Як слушно зауважив заслужений артист України Тарас Жирко: «Кіно — це теж зброя, але її ніяк не хочуть дати Україні в руки».

Єдине, що вселяє надію, — з 1 січня 2011 року в Україні набули чинності зміни до Закону України «Про кінематографію» щодо підтримки виробництва національних фільмів. Видозмінений закон створює чимале поле для розвитку українського кіно (зокрема він передбачає звільнення від податків спонсорів, які вкладають кошти у виробництво українських картин). Незабаром побачимо, чи закон вкотре написали для електорату, чи таки справді для кіно.

 

Олена ЛЕВЧУК,

4 курс факультету журналістики

Український кінематограф — досить специфічне явище. Його не можна судити критично, бо в нас все ж була доба таких талантів, як Довженко та Миколайчук. Проте невідомо, скільки часу ще має пройти, щоб народились такі генії ще раз. З появою «Тіні забутих предків» про українське кіно заговорили, як про високопрофесійне, проте далі балачок не дійшло. На це є низка причин — і брак фінансування, і брак хорошої організаційної роботи для популяризації.

Чого нам не бракує, так це ініціаторів та молодих ентузіастів, які влаштовують некомерційні кінофестивалі, де збираються початкуючі режисери та актори. Так і крутимося. Але попри це ми робимо кіно і світ відзначає його — згадати лише фільм «Мамай» О. Саніна, який був номінований на «Оскара», та «Подорожні» І. Стрембіцького, який так блискуче тріумфував у Каннах і отримав «Золоту пальмову гілку».

Кіно в Україні, наразі, як і наша держава — молоде і незалежне, а класично артхаузного і авторського, можливо, слід ще дочекатися.

 

Posted in Art Cool | Leave a comment

Ева Гата: «Україна готова до повернення філософії трьох сонць»

Posted on 27.04.2011 by Креденс

Чи то з Кастальського джерела черпає натхнення письменниця Ева Гата, чи то львівські музи нашіптують їй романи, та книги одна за одною виходять у світ і знаходять свого читача. Ева Гата (вона ж Ольга Коссак) — авторка відомих романів «Очищення, або роблю, що хочу», «Тут і там, або стежка між Парнасом і Олімпом», «З варяг у греки, або історія, накреслена рунами». Цьогоріч її книгу «Три чесноти, або казка про оріхалк» номінували на «Найкращу книгу ВВС». Талановита письменниця та водночас доцент факультету прикладної математики Франкового Університету стверджує, що Україна на шляху повернення до трьох чеснот: віри, надії та любові.

— У своїх книгах Ви згадуєте слов’янську, грецьку та навіть скандинавську міфологію. Звідки у Вас, людини-математика, такий потяг до культурології?

— Кожна людина повинна бути усебічно розвиненою, адже життя не однобічне. Всі відомі математики були й відомими філософами водночас. Математикові, на мою думку, набагато простіше написати будь-який твір, адже в нього працює логіка. Люди, в яких немає математичного способу мислення, дуже часто алогічні. Є причина і є наслідок — цьому треба слідувати, тому що цей закон діє у цілому світі. Ніщо з нічого не береться. Ніщо без причини не зникає.

— Ви надаєте багато уваги символіці. Чи знаходить вона якесь відображення у Вашому житті, чи залишається лише на сторінках книжок?

— Звісно, знаходить. Поганий той філософ, який хизується лише знанням,чи товстезними книжками. Справжній філософ повинен застосовувати філософію навіть у побутових справах. Навіть перебуваючи на кухні і чистячи картоплю, прибираючи помешкання, пишучи наукову статтю.

— Чи траплявся з Вами «синдром Булгакова»? Тобто, коли Ви писали книгу, а потім щось з її сюжетної лінії відбувалось у Вашому житті?

— Та постійно. Тому, коли пишу у книгах про когось з реальних людей, запитую: «Ким Ви хочете бути?» Адже я тим самим пишу їм майбутнє. Інколи навіть боюся писати, бо знаю, все, що напишу, — збувається. От нещодавно я написала оповідання «Карменсіта із Потсдама». Це оповідання про реальну особу. Образ взято з моєї подруги, яка живе в Німеччині. От телефонує вона мені та описує все те, що я написала в оповіданні, що вже насправді відбулось, і каже: «Ох дякую тобі, що ти так назвала цей твір».

— Можете дати якесь раціональне пояснення таким загадковостям?

— Я тепер не намагаюся давати пояснення. Таємницю не можна розкривати, тому що вона перестане бути таємницею.

— Ви вірите в забобони?

— Ні. Радше навпаки. Наприклад, одного вдалого дня йду я вулицею. І раптом із-за рогу виходить така страшна-страшна бабуся з двома порожніми відрами. Подивилася на мене так зловісно і лихо. Але тієї миті я подумала: «Та жінка перейшла мені дорогу з відрами, повними повітря!» А коли повернула за ріг, побачила, як дядько перейшов мені дорогу з ящиками, повними коньяку.

Тож, якщо трапляється щось, що наче передвіщає невдачу, хід подій можна легко змінити. Все залежить від вас. Тому забобонним бути недоречно.

— Одна з Ваших книжок присвячена темі українських заробітчан. Самі Ви багато перебуваєте за кордоном: співпрацюєте з грецьким університетом і багато подорожуєте. Але чи ніколи не задумувались над тим, аби переїхати туди жити?

— Ні, ніколи. Я мала дуже серйозні пропозиції, але ніколи не думала про виїзд. Бо тут я народилася і повинна в цій країні жити, працювати для неї. Я всім повторюю: «Який сенс життя, якщо ти мав зробити життя кращим тут, а натомість втікаєш?» Мені не потрібне ще одне авто чи ще одне помешкання…

Кут зору «З варяг у греки, або історія, накреслена рунами» — ця книга дає відповіді на складні запитання, які виникають перед людьми, що шукають кращої долі. У книзі авторка намагається винайти основні закони життя та істини щасливого існування у суспільстві. Василина любить міфи і малювання, але жінці, яка мешкає в селі та має сім’ю, ніколи не вистачає на це часу. Розлучившись з чоловіком-п’яницею і залишивши сина з бабусею, вона їде на заробітки до Греції. Тут на неї чекають тяжкі поневіряння з роботи на роботу. Згодом жінка виходить заміж за грека, і от воно здовалося б щастя, але… «Та хоч я і не маю вищої освіти, але ж хіба можна порівняти, скільки літератури я перечитала, а скільки вони? Цікаво, чи моя нова блакитнокровна родина знає, хто такий Олександр Дюма чи Конан Дойль?» Наші громадяни їдуть закордон у пошуках кращої долі. Та чи здобули вони омріяне щастя в далеких краях? Перед заробітчанами постає одвічне запитання: як стати щасливим на чужині? Відповідь на це запитання дає запропонована книга. Світлана ВОРОЩУК

— У свої книзі «Три чесноти» ви розповідаєте про філософію трьох сонць: віри, надії та любові. Чи готова Україна зараз повернутися до такої філософії?

— Не тільки Україна, а увесь світ готовий. Людям варто лише захотіти, повірити — і мрії стають реальністю. Нове життя можна легко розпочати, варто лише цього справді захотіти.

— Ви кардинально щось змінювали в своєму житті?

— Ні. Я ніколи не змінювала навіть своєї роботи. Майже все життя пропрацювала в Університеті. В цьому плані я навіть ходжу в ті самі ресторани. Хоча буває по-різному. Кажу: «Завтра летимо туди», — збираюся і наступного дня я вже не в своїй країні.

— У романі «Три чесноти» можна зауважити цікавий збіг — схожість символу Трисону та України (тризуб). Це випадковість?

— (Усміхається). Географічно я там описую Атлантиду. А хто був її правителем? Посейдон. Його знак — тризуб. До речі, тризуб є тільки в нього і тільки в Україні.

— У своїх книгах ви багато пишете про архетипи. Який архетип Ви вбачаєте у собі?

— Люди часто є не тим, за кого себе видають. Я видаю себе то кішкою (адже «гата» — з грецької означає «кішка»), можу бути королевою (маю внучку Соломію, і ми вже з нею домовилися, що вона принцеса, а я королева), інколи я буваю коником (внучка сідає мені на плечі й ми собі бавимось). Я є той, хто має розказати, донести щось до людей. Життя — то гра, яку треба приємно зіграти. Головне — фантазувати. І не мати меж своєму царству. Треба постійно переступати лінії надуманих обмежень.

— Ваші мрії завжди здійснювалися?

— Здійснювалося те, чого я навіть не загадувала. А потім виявлялося, що те ще краще та цікавіше, ніж те, що загадувала. До прикладу, я ніколи не збиралася писати книги. Я такого не могла б і подумати. Але мрії збуваються, тому з ними треба бути дуже обережними.

— Ваш роман номінували на «Найкращу книгу ВВС», але переміг «Ворошиловград» Сергія Жадана. Як охарактеризуєте літературний процес в Україні?

— Нам бракує оптимізму. Я не хочу говорити про когось… Але я не хочу більше негативу. У нас практично немає позитивних книжок. І складається таке враження, що цю тенденцію підтримують. Ви ж бачите, з телебачення йде суцільний негатив. Можна ж повідомляти про різних геніальних людей, про відкриття і, врешті, про народження, про одруження, про подорожі. А у нас натомість вибирається найнегативніше. Люди не хочуть іти вперед, а хочуть радіти, що їм ще не так погано, як іншим. Потрібен поступ. Коли ріка не протікає, вода починає гнити і утворюється болото. Потрібна свіжа вода, свіжа інформація, яка б цей негатив змивала. Де показано вектор, щоб завтра стати кращим, ніж сьогодні?

— Як вважаєте, чи зрівнялівка через «прокрустове ложе», стереотипізація та песимізм охопили українську літературу?

— Мене запитують: «Чи Ви є членом спілки письменників?». Я кажу: «Ні». «А чому?» — «Тому що мені абсолютно однаково!». Я знаю, що маю робити. Якщо я буду дивитися на те, що робиться, і до цього пристосовуватися, то комусь це буде вигідно. Хочу зробити щось таке, чого не робили інші. Мені можуть давати нагороди, можуть не давати. Але визначає все читач. Ми суцільна енергія, суцільні коливання. Все людство коливається теж на певній частоті, яка знаходиться між минулим і майбутнім. І коли ми порушуємо ті теми, які проходять крізь усі віки, то доторкаємось до коливань найвищих частот. А ті, що викликають тимчасове збурення, — скоро відійдуть. Я вважаю, що всі книги письменники повинні видавати власним коштом. Тоді б відчували велику відповідальність за те, що пишуть.

— На якій частоті коливається Ева Гата?

— Я вмію себе налаштовувати. Є люди, які чекають натхнення. Та я зрозуміла, що я на нього можу і не чекати, що його можна абсолютно самому викликати або зупинити.

— Якби перед Вами на столі лежала недописана наукова робота і Ваш роман. За що б ви взялися?

— Те і те дописала б. Якщо є бажання, то допишеш все. Якщо немає бажання, то не напишеш нічого, а візьмешся взагалі за третє — підеш борщ варити.

— У вас вже є двоє малих внучок. Хотіли б для них писати дитячі книжки?

— Хотіла б. І вже навіть була готова до цього. Але я зараз такий цікавий задумала роман, що складатиметься з різних оповідань. Його завершу і, може, тоді…

— У романі «Три чесноти» Ви пишете про королівську дорогу, що складається з віх мудрості, в кінці якої чекає Софія. На якій з віх мудрості зараз стоїте Ви?

— Всі ми стоїмо на всіх віхах одночасно. Час — не лінійна субстанція. Минуле і теперішнє — в одній точці. Вони збігаються. Ми можемо охопити все.

— Яка настільна книга зараз у Еви Гати?

— Моя настільна книга — Свято­слав Караванський. Також дуже люблю читати першоджерела. Я, звісно, читаю романи, але тільки на морі, на відпочинку. Не хочу ними зачитуватися, тому що вони мене збивають з сюжетної лінії. Тож надаю перевагу філософським першоджерелам. Люблю Еммануїла Сведенборга, читаю Ніцше, Сенеку. Нещодавно читала Юліуша Словацького. Франка просто обожнюю. У нього є неймовірний сонет. «Ні, не любив на світі я нікого так, як живому слід живих любить»… Всім варто прочитати.

Ярина МИХАЙЛИШИН, Олеся ЯРЕМЧУК

Фото: Олександр ЛАВРИНОВИЧ

 

 

Posted in Art Cool | 1 Comment

ПЛАСТМАсовість У МОДІ

Posted on 27.04.2011 by Креденс

Американський дослідник Чарльз Мур два роки тому підрахував, що в тихоокеанських водах дрейфує близько 2 мільйонів тонн сміття. Величезні пластмасові плями у Тихому океані за розміром удвічі перевищують континентальну площу Америки. Подейкують, що в Індійському і Атлантичному — також бачили щось схоже на пластиковий суп. «Інгредієнти» прибувають в океани звідусіль, не лише з прибережних міст. Пластмаса втрапляє в організми птахів та риб, потрапляє в екосистему і вже призводить до отруєнь живих істот. Варто ще раз згадати, ніщо і нікуди не зникає безслідно. Цілком ймовірно, що в місцевому суші-барі ми якось посмакуємо фрагментами власних пластмасових відходів.

 

Добровольці намагаються очистити дамбу Вача поблизу міста Кричимо (Болгарія) від пластикових пляшок.

Пластмаса міцно закріпилася у масовому виробництві товарів. А студенти — масові покупці. Найближча до студента пластмасова річ — кулькова ручка, здебільшого її корпус виробляється з синтетичного полімеру. Тож, якщо, згідно з показниками 1998 року, в ЛНУ навчається більше 20 тисяч студентів, кожен студент за рік використовує не менше 10 ручок. Отже, їх виписується, як мінімум, 200 тисяч штук, які потім потрапляють на смітник.

Поза увагою залишаються речі, якими ми користуємося щодня, це навіть пластмасові стаканчики для кави. Під час опитування студенти зауважили, що у мене (журналістки) ручка, диктофон і фотоапарат — все пластмасове. Очевидно, у масовому виробництві це гарний замінник невідновлюваним ресурсам. «Відмовлятися від пластмаси треба з розумом, — сказав третьокурсник Мірко Балабан, — якщо всі будуть писати лише олівцями, дерев на планеті вистачить ненадовго». Свого часу полімери також з’явилися як альтернатива природним ресурсам, але їх перестали використовувати «з розумом». Більшість опитаних студентів готові відмовитися від пластику за умови альтернативи: дешевої та розповсюдженої. Де зараз у супермаркеті можна побачити екоторбу (бавовняна сумка) або паперові пакети (з переробленого паперу)?

Поодинокі пропозиції у Львові вже є. Це екологічні магазини, які продають багаторазові підгузки, бавовняні сумки, екологічно чисту косметику. Філософія певних косметичних фірм враховує екологічні, майже лікарські засади «не нашкодити».

У Львові є магазин, в якому ялинку прикрасили целофанками, замість новорічних іграшок. «Акція стартувала 13 січня, — пояснює бренд-менеджер магазину Наталя Кругла. — Ми залишаємо в старому році пластикові пакети як дещо погане». Кафедра раціонального використання природних ресурсів і охорони природи також вже традиційно самостійно виготовила ялинку з пластикових відходів і поставила її під своїми дверима.

Гасло вигаданого комерційного холдингу з розповсюдження одноразових предметів «A.D.»: «Ми з вами від самого народження і до смерті». Так автор однойменного роману «A.D.» Герман Садулаєв іронізував щодо культури одноразовості в сучасному суспільстві. За об’ємами пластик і пластмаса складають найбільшу частку твердих побутових відходів, за кількістю — від 1-5% з усього сміття у світі. Після того, як метал і дерево замінили «легким і дешевим», звичка одноразовості поширилася і традицію зберігання старих речей замінила мода на постійне оновлення.

 

Два мільйони індусів щодня здійснюють ритуальне обмивання у брудних водах Гангу. Окрім сміття, у воді плавають тіла людей (ритуальне «поховання») і тварин.

Основний парадокс у тому, що пластмасу, матеріал, який розрахований на довготривале використання, використовують для одноразових потреб, наприклад, для пакування продуктів, побутових речовин.

Ігор Рожко, доцент кафедри раціонального використання природних ресурсів і охорони природи, каже, що пластмаса, залежно від виду, розкладається, починаючи від ста років (маленькі пакетики з супермаркетів), а деякі контейнери для сміття мають термін з гарантією до 300-400 років. Тож навіть целофанові пакети, якими користуємося недовго, переживуть нас, і ще наші онуки зможуть бавитися ними.

Пластмаса — це привілей сучасного світу і ми за неї відповідаємо. Метафора безсмертя, яку ми вигадали не для себе.

У львівських супермаркетах прозорі пакетики можна брати скільки завгодно і всі безкоштовно. У Німеччині ви б заплатили за кожен пакетик. А отже не схотіли б щоразу купувати новий. Плюс до того, прочитали б на ньому «Цей пакет виготовлений з повторно переробленого пластику. Просимо знову кинути його у спеціальний смітник». Така політика виховує відповідальність за користування пластмасою.

«За кілька місяців перебування у Франкфурті, я жодного разу не побачив там одноразової пляшки, — коментує Ігор Рожко. — Пляшки там багаторазового використання. Вони неначе скляні, та легкі. Їхня собівартість невелика, але ціна — висока, щоб не викидали», — пояснює він. Відповідно до цієї ж екологічної політики, німці можуть здавати тару в магазини і платити лише за вміст: пиво, колу, мінеральну воду, йогурти.

Така ініціатива впроваджується масово, найчастіше — за допомогою законів. Німці, безумовно, дуже дисциплінована нація. Але завдання всієї планети — оптимально використовувати пластик і не шкодити довкіллю. Тож увесь світ, так чи інакше, шукає найліпший варіант. Відмовившись від систематичного підходу, властивого німцям, в Америці пластик спалюють за допомогою спеціальних високотемпературних технологій. Адже низькотемпературне (звичайне) спалювання пластмаси призводить до виділення діоксинів — токсичних канцерогенних речовин. У Ізраїлі винайшли органічні полімери з кукурудзяного волокна, які розкладаються протягом трьох місяців. А у Великобританії винайшли агрегат, який переробляє всі види пластику одночасно, без сортування, натомість виготовляє речовини для нової пластмаси, автомобільних шин.

Україні екологічна свідомість також притаманна. Як приклад, у Львові, восени минулого року, підтримали ідею для створення Екологічної Конституції Землі. Як Вам?

Звичка сортувати сміття українцям вже прищеплюється. А ПЕТ-пляшки і зараз збирають та переробляють на будівельні матеріали та побутові предмети. Значно зменшилася частка ПЕТ-пластику на сміттєзвалищах після того, як таку тару почали приймати за гроші. 1 кг пластмасових пляшок коштує 60 копійок. У Львові біля будинків підприємства з переробки пластмас ставлять спеціалізовані клітки для пляшок. Приймають пляшки від харчових продуктів (води, олії), прозорі, синього, зеленого та коричневого кольорів, спресовані, без кришечок. Пляшки потім миють, переробляють на гранули, а з гранул роблять нові капсули, з яких потім видувають нові пляшки. Отож пластмасу можна переробляти безкінечно. За деякими даними, 1 тонна пластику, зданого на переробку, зекономить 750 кг нафти.

Окрім підприємців, у збереженні чистоти зацікавленні ініціативні групи, які займаються прибиранням парків та інших місць у Львові. Незалежна група екологічних ініціатив (НГЕІ) «Чистий Львів» проводить такі акції.

«Навесні, коли трава ще невисока, ми прибираємо парки та місця відпочинку. У нас невелика група людей, але ми об’єднуємося з іншими ініціативними групами, обмінюємося інформацією», — розповідає в телефонній розмові Анжеліка Широкова, учасниця групи «Чистий Львів». Приєднатися до такої спільноти можна, залишивши свої контакти на сайті «Еко Львів» або написавши на їхній е-мейл, вказаний на сайті.

Студенти Львівського національного прибирають самостійно. Кілька років тому група студентів з географічного факультету зібрала 2 тонни сміття навколо озера Пісочне, Шацькі озера, здебільшого — пластмасових відходів, які залишають відпочивальники. «Довелося шукати трактор з причепом, щоб вивезти усе сміття», — ділиться досвідом Ігор Рожко.

Це лише у фільмі «Краса по-американськи», танцюючи від подиху вітру, пакетик має свій шарм, а насправді — тисячі танцюючих пакетиків виглядають не так романтично, особливо, якщо вони майже безсмертні. Це вже навіть страшно, коли все навколо застелене різнокольоровими субстанціями.

Дайана Коен — художниця і одна із засновниць Коаліції пластикового забруднення — пропонує рятівну формулу: зменшувати + повторно використовувати + переробляти + відмовитися. На локальному рівні ми, студенти, можемо теж зробити свій висновок:

■ Ходити у супермаркет зі своїми пакетами або бавовняною сумкою (ціна такої сумки від 15 до 30 гривень, але її можна пошити й власноруч).

■ Сортувати сміття, кидати в спеціальні контейнери пластик для вторинної переробки.

■ Брати участь у «еко-десанті»: допомагати прибирати пластик у парках та інших місцях відпочинку.

■ Побачивши долі пластиковий пакет, пляшку або обгортку, підняти і кинути їх у смітник.

Аліна ПОДЛЄСНА

Фото: AFP

 

Posted in Світогляд | Leave a comment

Глобальне потепління: бути чи не бути?

Posted on 27.04.2011 by Креденс

«Глобальне потепління близько», «Як боротися з глобальним потеплінням», «Глобальне потеп­ління і кінець світу», — саме з такими словами на вустах живе суспільство сьогодні. Глобальне потепління усюди! Засоби масової інформації розкрутили з нього таку катастрофу, що, здавалось, байдужих не залишилося. Тільки-но наближаються перші морози, то, певно, кожен другий мешканець планети бореться зі страхом того, що настане кінець світу. Як пов’язані ці поняття? І чи справді «глобальне» є настільки глобальним і небезпечним?

Кінець світу чи політична гра?

 

«Українська правда», 1 лютого 2010 Виділяються мільярди доларів на дослідження того, чого нема. Уже дійшло до того, що деякі країни почали торгувати своїми квотами на викиди «парникових газів». Нерозвинуті через власну недолугість країни звинувачують розвинуті в тому, що вони викидають в атмосферу надто багато і через це повинні утримувати тих, які не вміють чи не хочуть працювати власним коштом. Ці люди вже додумалися впроваджувати в життя протягом року все більше так званих «Днів Землі». При цьому вони наводять приклади того, як гармонійно донині живуть з природою деякі дикі африканські племена або, скажімо, папуаси в Новій Гвінеї. Петро МАСЛЯК

Щоденно стикаємося з новинами, які прогнозують нам усе нові й нові апокаліпсиси. І десь підсвідомо таки йдемо за масами. ЗМІ постійно кричать про те, що заводи та автомобілі піднімають до неможливого температуру повітря. Звинувачують, звісно, вуглекислий газ, який виділяється в процесі людської діяльності. Але дослідження свідчать про інше, зовсім протилежне: наука фіксує такі періоди в історії, коли концентрація вуглекислого газу в повітрі у десять разів перевищувала концентрацію, яка є сьогодні. Стежачи за кліматом у різні епохи, виявляємо, що вміст СО2 в атмосфері це аж ніяк не основна причина зміни температури. Якщо ж в минулому вуглекислий газ не впливав на клімат, то чому всі переконані, що сьогодні він якось на це впливає?

Науково доведено, що людина у жодний спосіб не може змінити клімат навколо себе. Інша річ те, що залякування — гарний спосіб керування, диктатури. Немає слабшої людини, аніж та, яка чогось боїться. У нашому випадку боїться смерті, яку готує для себе сама.

Чому ми не замислюємося над тим, що боротьба за чисте довкілля перетворилася на звичайні політичні ігри? Паніка потрібна. Якщо є паніка, то є гроші. Так само потрібна проблема. Спостерігаємо дивовижний зв’язок: якщо у нас є проблема, то ми обов’язково отримаємо кругленьку саму на її дослідження та боротьбу з нею. І навпаки, проблеми немає — немає грошей. Час уже визнати, що клімат планети змінювався тисячоліттями. Без втручання людини!

 

Із льоду в тропіки?

 

«День», 17 лютого 2011, №28 Сибірські журавлі з Росії та України повертаються на батьківщину на місяць раніше. За моєї пам’яті таке відбувається вперше. Їхній звичайний час міграції — перша декада березня. Можливо, вин¬не глобальне потепління. Журавлі чутливі до зміни клімату. Але журавлі не помиляються — на те вони й птахи! Вони краще знають, коли їм летіти назад. Салім РАХМАН, орнітолог

Дослідження доводять, що у ХІХ ст. закінчився останній найхолодніший період сучасної історії, який дістав назву Малого льодовикового періоду. Тоді в Москві навіть влітку випадав сніг, але наші предки ще не знали про теорію глобального потепління, тому й ставились до перепадів температури спокійно. До прикладу, у 1601 році сніг випав у липні, стояла мінусова температура і ріки в Росії вкрилися льодом.

 

Слідом за Малим льодовиковим періодом йшов інший — Середньовічне потепління, коли температура була куди вищою, аніж спостерігаємо сьогодні. Люди не знали, як рятуватися від спеки, але здогадки про кінець світу аж ніяк не спадали їм на думку. Чому ж сьогодні зі звичайної зміни температури роблять трагедію? Хто підливає олії у вогонь?

Парниковий ефект?

Парниковий ефект — явище в атмосфері Землі, при якому енергія сонячних променів, відбиваючись від поверхні Землі, не може повернутися в космос, оскільки затримується молекулами різних газів. Як результат, на Землі підвищується температура. Без парникового ефекту температура Землі, за оцінками, була б на 25-30 градусів нижчою, ніж є насправді (за матеріалами із Wikipedia).

Вчені погоджуються із тим фактом, що на Землі стає тепліше, але чи доцільно тут говорити про глобальне потепління? Теорія про парниковий ефект стверджує, що нагріватися має передовсім атмосфера — місце, де парникові гази накопичуються. Парниковий ефект полягає в тому, що сонячні промені потрапляють на Землю. Якщо б парникових газів не було, то сонячне тепло поверталось би назад у космос. Парникові гази затримують сонячні промені, відбиті від поверхні планети. Якщо в основі потепління лежать парникові гази, то потепління має відбуватися насамперед на висоті. Тобто, якщо поверхня планети нагрівається, то атмосфера повинна нагріватися ще сильніше.

Результати вимірів температур довели, що ріст її у тропосфері виявився не таким уже й небезпечним. Навіть більше, він зовсім не збігається з кліматичними моделями, побудованими згідно з теорією. Напрошується логічний висновок: якщо й відбувається потепління, то парникові гази не є його передумовою; людський фактор ніяк не впливає на кліматичні процеси, якщо не вважати політичні махінації людським фактором.

 

Від віце-президента до кліматолога — один крок

 

Альберт Ґор - американський політик, 45-ий віце-президент США

Альберт Ґор після двох термінів на посаді віце-президента США був кандидатом на посаду президента країни на виборах у 2000 році. У перегонах з Джорджем Бушем набрав майже таку саму кількість голосів, але програв. Після поразки став активно займатися справою охорони довкілля, написав книгу «Незручна правда», на основі якої потім зняв однойменний документальний фільм. 2006 року фільм «Незручна правда» отримав премію «Оскар».

12 жовтня 2007 року разом з робочою групою з проблем кліматичних змін за внесок у розповсюдження знань та привернення більшої уваги до проблем навколишнього середовища Альберт Ґор був нагороджений Нобелівською премією.

Доволі простий спосіб повернути собі увагу суспільства — зайнятися наукою і розгадати давні таємнці. Так, Альберт Ґор один із тих, хто вважав виділення вуглекислого газу напряму пов’язаним із нагріванням планети. Ґор впевнено оперує висновками про те, що зв’язок СО2 і температури повітря надто складний, але остаточного пояснення так і не знаходить.

Проте, екс-віце-президент забув про справжніх науковців, які виявили доволі цікаві факти: зв’язок, що справді існує між вуглекислим газом та процесом нагрівання повітря обернено пропорційний! Тобто, вуглекислий газ не є причиною потепління — потепління провокує концентрацію вуглекислого газу в повітрі. СО2 не може викликати зміни температури, бо власне він і є результатом цих змін. Альберт Ґор, перекрутивши результати наукових досліджень, отримує Нобелівську премію.

 

Правду ховає вода

У який спосіб підвищення температури регулює скупчення вуглекислого газу? Розгадку варто шукати на дні Світового океану. Якщо нагріти воду, то в повітря виходить СО2: океан та атмосфера обмінюються вуглекислим газом. І навпаки, якщо воду охолодити, то вона поглинатиме СО2. Вчені довели, що океан викидає в атмосферу 80 Гт (гігатонн) вуглекислого газу щороку. Результат людського втручання — 7 Гт. Чи може це впливати на зміну клімату? Насправді, частка людського фактору дуже мізерна порівняно із природними чинниками.

 

Наостанок

 

ДОВІДКА ■ Термін «глобальне потепління» (global warming) 8 серпня відзначатиме 36-річчя. Саме в цей день 1975 року журнал «Science» опублікував статтю американського кліматолога Уоллеса Брокера, в якій той вперше окреслив цим терміном можливі наслідки впливу людини на клімат. ■ При запиті «глобальне потепління» пошукова система Google фіксує: 65 900 відповідей українською мовою, 806 000 — російською та 28 600 000 — англійською.

Куди ж все-таки ідуть мільярди доларів? Значна частина грошей, виділених на дослідження глобального потепління, пішла на виготовлення комп’ютерних моделей, бо саме вони повинні були прогнозувати зміни клімату. Сьогодні у світі налічується кілька десятків різних моделей і всі вони дають різні покази. Вчені стосовно цього жартують, що один із прогнозів обов’язково виявиться точним, але ж ніхто не знає, який саме.

Єдине, що зараз можна сказати впевнено, моделі дають підстави ЗМІ лякати людей. Адже заголовки, які наганяють паніку, збільшують рейтинг видань. На жаль, сьогодні принцип роботи журналіста-еколога полягає в тому, щоб вигадувати нові апокаліпсиси. Якщо вчора писали про те, що 2010-й рік визнали найтеплішим за всю новітню історію, то сьогодні переконливо доводять, що до 2020-го року одна п’ята населення планети голодуватиме через глобальне потепління та низьку врожайність.

Про що ж напишуть завтра? А чи не про те, що вже визначено, хто, о котрій годині, в якому місці помре? А ми й надалі дивитимемося на заводські труби зі страхом, не встигаючи перемикати канали…

Юлія ГРИЦЕНКО

Posted in Світогляд | Leave a comment

Студентське самоврядування: Що? Де? Як?

Posted on 27.04.2011 by Креденс

Самоврядування — слово, яке допомагає кожному із нас відчути себе на голову вище, оскільки уможливлює якісь зміни в життя. З ним ми стикались ще в школі, коли обирали представника, що виступати в районі чи області. Але тут, в університеті, все набагато серйозніше. Отож, поговоримо про студентське самоврядування. Перше, що приходить в голову пересічному студенту — думка про те, що «існують вони лише на папері». Але хочу запевнити вас у протилежному: «ВОНИ ТАКИ ІСНУЮТЬ».

Хто вони?

На цей час до студентського уряду Львівського національного університету імені Івана Франка входять 27 осіб, які турбуються про студентство. Розповім докладніше. До складу керівництва входять:

■ Яцикович Роман

голова Студентського уряду

■ Косцьов’ят Тарас

перший заступник голови Студентського уряду

■ Харів Андрій

заступник голови Студентського уряду із загальних питань

■ Бичкова Ольга

заступник голови Студентського уряду із навчально-наукової роботи

■ Миколів Мар’яна

заступник голови Студентського уряду з організаційних питань та культури

■ Неділько Юлія

секретар Студентського уряду

■ Рутар Олександр

керівник апарату Студентського уряду

Із вуст голови

 

Роман Яцикович, студент 5-го курсу Історичного факультету, очолює Студентський уряд Львівського національного університету імені Івана Франка

Сьогодні студентський уряд Львівського національного університету імені Івана Франка очолює Роман Яцикович, студент 5-го курсу історичного факультету. Про бачення студентської самодіяльності та майбутні перспективи «Креденс» запитав безпосередньо у нього.

— Романе, розкажи, будь ласка, про зміни у роботі студентського уряду, що відбулися з твоїм приходом?

— З початку мого головування (від 4 жовтня 2010 року) студентський уряд розробив план заходів на 2011 рік. Важливо те, що розроблено фінансування — ми отримуємо 0,5% коштів від загального бюджету. Половина цих кош­тів піде на наукову діяльність, фінансування практики студентів. У планах маємо студентську конференцію.

На даний час ми займаємось розробкою свого сайту (інформація та створення робочої команди). Плануємо співпрацювати із кафедрами фізвиховання та безпеки життєдіяльності та іншими, співпрацюємо зі всіма факультетами, щоб створити необхідні умови для розвитку студентів. Думаю, що протягом року ми гідно прозвітуємо про свою роботу і покажемо вам результат.

— До вас може звернутись будь-який студент зі своїми проханнями та пропозиціями?

— Ми допомагаємо, але це залежить від того, в якому напрямку. Ми допомагаємо в навчальній, науковій діяльності, а побутовими та соціальними питаннями займається профком студентів. Там вас вислухають і нададуть допомогу матеріальну, якщо це потрібно. Ми співпрацюємо з ними. Ми, своєю чергою, чекаємо кожного студента з його ідеями. Звертайтесь, ми з радістю вас вислухаємо.

— Романе, яким є твій погляд особисто та погляди студентського уряду на впровадження банківських карток у студентських їдальнях? Це питання турбує багатьох…

— Особисто я підтримую, а от в студентському уряді думки розділилися — є відсоток людей, що незадоволені змінами. Це зрозуміло, бо інновації переважно сприймають негативно, це підтверджує досвід. Я ж вважаю, що це крок у Європу. По-друге, це збереження коштів безпосередньо у їдальні. Та й інколи буває так, що не маєш готівки, але є картка, тому для мене це плюс — я можу нормально пообідати.

Студенти повинні звикати до нововведень і треба переборювати в собі те «ми не хочемо». Ми мусимо приймати зміни! Почнемо з їдальні, а яким буде наступний крок — дізнаємось. Серед найближчих планів — електронні перепустки в гуртожитку. Ми повільно переходимо на європейський рівень.

— Дякую тобі! Бажаю вам плідної праці!

Наостанок

Для чого створили студентське самоврядування? Перш за все, для того, аби надати студентам більше прав (це не означає, що менше обов’язків), і можливість щось змінити у власному виші. Так, кожен із членів студуряду має право голосу як на виборах голови, так і при вирішенні певних питань. Студентський уряд займається тими питаннями, які стосуються навчальної діяльності чи наукових праць.

Сьогодні уряд став невід’ємною частиною нашої альма-матер. Справді, голова Студентського уряду присутній чи не на всіх важливих зустрічах, що відбуваються в Університеті, що підкреслює його важливість. Доказом того, що відбуваються зміни, є хоча б те, що тепер при розгляді проблем, які стосуються студентства, без уряду нічого не вирішують.

 

P. S. Якщо у тебе виникли проблеми з навчальною діяльності, то звертайся до Студентського уряду — тебе вислухають і допоможуть (чи хоча б спробують). Бо ж хто знає, може, колись голова Студентського уряду матиме такі повноваження, які дозволять йому відміняти сесії і робити студентам вихідні…

Юлія ГРИЦЕНКО

 

 

Posted in Студжиття | Leave a comment

Дорогу «талантам»!

Posted on 27.04.2011 by Креденс

Кажуть, немає бездарних людей — є ліниві. Справді, у кожного з нас є свої таланти, приховані і розкриті, вроджені і набуті. Проте, якщо мислити ширше, то даром є не лише вміння римувати, малювати чи ліпити глиняний посуд. Провалити іспит — також безцінний дар і не кожен на це здатен. Чи варто вірити стереотипам про те, що «талОновиті» чимось гірші за тих, хто складає екзамен з першого разу? Чи справді талон — це тавро? Хто винен — студент чи його лінощі? І чи правда те, що за талон можуть вигнати з дому? З такими й іншими запитаннями «Креденс» вирушив до студентів рідного факультету.

 

Христина Величанська, 2 курс

Ця сесія виявилась важчою, аніж попередні. Проте спланувала час на підготовку, серйозно поставилась до іспитів, підготувалась і… отримала позитивні бали. Талонів я, звісно, боюся… Не так боюсь талонів, як просто не хочу того клопоту, перездач, біганини. І ще, десь у підсвідомості є той неприємний осад від думки про те, що хтось отримав «5», а ти не спромігся навіть до трійки дотягнути. Різниці між «талОновитими» і «неталОновитими» не роблю, бо розум студента не завжди спрацьовує (усміхається). Тут уже як пощастить. Талон — це не тавро! Більшість студентів так до них звикли, що посміються і забудуть. Головне, щоб наступної сесії не допустити такої неприємності, особливо, якщо така «успішна» здача іспиту вас дратує.

 

Олена Бідуляк, 3 курс

Цієї сесії я отримала два талони. Чому? Тому, що вчасно не здала матеріали, а ще — пропуски… До талонів я ставлюсь нормально, не вважаю, що це трагедія чи велика проблема. Ну, подумаєш, не здала раніше — здам пізніше. Але ж стільки часу вільного для особистого життя було (усміхається). Іноді простіше понервуватися зо два тижні, аніж кілька місяців. Звісно, я намагаюся уникати талонів, бо важко все здати за рекордний час, але то вже як вийде. Навіть не дуже розумні студенти часто не мають талонів тільки тому, що постійно відвідують заняття. Як на мене, такі студенти просто ліниві і їм не завжди хочеться все здавати вчасно, відтягуючи до останнього моменту, лінуються постійно ходити на пари. А лінь і тупість — це різні поняття. Студент завжди намагається «похалявити», поки може. З роботою в майбутньому так не вдасться…

 

Роман Пагулич, 4 курс

За час навчання я не отримав жодного талону. Якось вже так склалося. Та й не маю я бажання їх отримувати — це все-таки не мета мого навчання в університеті (усміхається). Перездач не було, але ставлення до них таке саме, як і до звичайних іспитів чи заліків. Це просто такий собі другий шанс. Можливо, трохи жорсткіший чи поблажливіший — залежно від викладача. «ТалОновиті» студенти не дурніші, може, лінивіші і невмотивовані. До речі, можна отримати талон навіть підготувавшись повністю!

 

Наталя Ліхновська, 5 курс

Талонів у мене ніколи не було. Саме тому не знаю, як їх складати (усміхається). Думаю, що талони за неявку — то нормально, а от двійка для тих, хто на бюджеті, — погано…

З іншого боку — повинен бути якийсь «стимулятор». «ТалОновиті» нічим не гірші! Просто ці люди або працюють і не мають часу на всі лекції і практичні, або їм просто не пощастило.

 

Ярослав Паляниця, 2 курс

Талон отримав лише один, але таки втримав стипендію. Чи важко? Залежить, певно, від викладача. Взагалі, талон — дуже негарна штука (усміхається). Але, якщо вже отримав, то мусиш докласти усіх зусиль, шоб його здати! Боюся талонів! По-перше, стипендіат. По-друге, тиск з боку батьків. По-третє, почуваєш себе приниженим. Ті, хто постійно отримує талони, точно лінивіші, безвідповідальніші, бо тут від везіння мало залежить…

Розмовляла Юлька ГРИЦЕНКО

 

 

Posted in Студжиття | Leave a comment

Життєві цінності

Posted on 27.04.2011 by Креденс

«2011 год — в результате выпадения радиоактивных осадков в Северном полушарии не останется ни животных, ни растительности. Затем мусульмане начнут химическую войну против европейцев.…»

Якщо увірувати словам болгарської провидиці Ванги, або ж тим, хто їх тлумачив, то жити у мирі й злагоді нам залишилося на макове зерно — або ж лічені дні… Достатньо, аби зробити нову зачіску, вийти заміж, отримати закордонний паспорт та почитати яку-небудь книженцію, що припадає пилом на бібліотечних полицях. Все ж бракне часу, аби виносити здорову дитину, здобути якісну освіту, сплатити чималий кредит, а іноді й вчинити добру справу.

Часова катастрофа спіткала людство з розвитком технологій. Сучасна людина вічно поспішає, крутиться мов муха в окропі… і, зазвичай, не помічає плодів своєї праці. Здавалося б, дебелі роботи гнули спину на покращення наших з вами умов праці, побуту та розваг. Усю брудну роботу виконувала машина. Ми ж спокійно могли лежати на печі і правити звідти світом за допомогою однієї клавіші. Як результат — з’явилася залежність, яка поїдає більше часу, ніж побутова рутина. Нікотин, морфій, амфетамін, героїн… Ні, Інтернет.

Заплутавшись у мережній павутині, людина часом не проводить штрих-пунктиру між реальністю та віртуальним світом. Відомий британський філософ Карл Поппер свого часу писав, що «телебачення в сучасному суспільстві замінило голос Бога». З огляду на глобалізацію і неминучість гуманітарної катастрофи, Інтернет для багатьох замінив не лише голос Божий, а й самого Бога. Це стосується майже усіх сфер виробництва, зокрема і журналістики. Прогностично і водночас реалістично звучать слова професора Бориса Потятиника: «Тільки з появою всесвітньої комп’ютерної мережі журналістика отримує шанс стати повноцінною».

Не те щоб мій консерватизм намагався завадити прогресу, але ж варто згадати, що Інтернет — це не тільки примітивне порно, а й електронні бібліотеки врешті-решт.

Хоча нелогічно звинувачувати в усіх гріхах житейських бездушну систему. Риба гниє з голови, а отже, біда у людській особистості, якщо цим терміном ще можна закріпити її існування в цьому світі.

Здолавши могутніх суперників ХХ століття, в числі яких нацизм і комунізм, людина наче відчула втому і зупинилася на стежині лібералізму, точніше — неолібералізму — сучасної доктрини.

Принцип саморегулювання, вільна конкуренція, дрейф думок та поглядів начебто й розкрили перед світом фантастичні можливості. Проте не обійшлось без спотворення. Отримавши дозвіл на максимальну самореалізацію, чи так звану свободу, людина не знайшла гідного способу її використання. Тому ж своєрідним пейзажем сучасної картини світу виступить анархізм — збочене бачення лібералізму.

На початку дев’яностих впливовий американський філософ Френсіс Фукуяма пророкував кінець історії, оскільки ліберальна демократія охопила практично увесь світ: «Те, чому ми, ймовірно, свідки, — не просто кінець холодної війни,.. а кінець історії як такої, завершення ідеологічної еволюції людства, універсалізація західної ліберальної демократії як остаточної форми правління». Якщо такий спотворений лібералізм і надалі керуватиме планетою, то настане не лише кінець історії, а й крах людської особистості.

До прикладу, на Прикарпатті 5% чоловіків — люди нетрадиційної орієнтації. Цифра ця зростає, і сексменшини усе частіше борються за проведення гей-парадів. Скажімо, в недалекому минулому активісти виборювали таке право в Івано-Франківську. «Дозволу на проведення гей-параду в Івано-Франківську ми ще не маємо. Але про цей дозвіл буде турбуватися не одна громадська організація в місті», — запевняє один з керівників «Гей-альянсу України». Що ж, такий лібералізм виховуватиме наших дітей.

Що насправді ховається за кулісами мудрих понять і термінів, на кшталт інтеграції, глобалізації чи тієї ж вестернифікації?

Світ об’єднується завдяки розвитку технологій, торгівлі, обміну думок. Як результат, з’являється масовість, а з нею і так звана масова культура — плід комерції та пожива для регресивного інтелекту. Сьогодні такі маси формує Захід. Американізація — ще одна особливість сучасності. І не лише російська «попса», як нам здається, калічить музичні смаки підлітків. «Покоління пепсі» активно впроваджує в традиції інших держав примітивні англіцизми, вестерни, бейсболки, фастфуд, реп, Хелоуін тощо. Таким чином, стираються межі, ламаються стереотипи, відбувається взаємодія між народами. Буває, що така взаємодія посилює самосвідомість і людина усвідомлює унікальність своєї нації. Тоді, якщо вірити Семюелу Гангтінгтону, найближчим часом нас чекає зіткнення цивілізацій.

Так чи інакше, а сучасна людина неначе заповнює собою певні проміжки. Проміжний час, проміжні дії, проміжні ідеї — так, наче усе вичерпано. І всі тексти написані, і пісні проспівані…

Вже не дивує, що найпопулярнішим запитом на пошукових системах Google та Yandex є запитання «як стати мільйонером?» Що англійське «love» росіяни на жаргоні читають як «лавэ», тобто гроші, а атеїзм — невід’ємний аксесуар сучасної моди. Сучасність презентує людину в блискучій обгортці гламуру, проте всередині — лише пустка.

Картина сучасного світу — неякісна підробка оригіналу, з дешевою аквареллю та недбалим полотном. Тут ще пустує місце для деяких коректив — зміни державного управління, покращення екологічної ситуації, збереження народних традицій. Та важко перемалювати серця людей, такі егоїстичні та жорстокі. Фарба добряче «в’їлася» в полотно. І це пригнічує…

Ірина ВАНЬО

 

Posted in Моє бачення | Leave a comment

650 слів про… соціальні мережі

Posted on 27.04.2011 by Креденс

 

І нащо я зареєструвала маму на «Однокласниках»? Тепер вона щовечора просить не тільки включити їй скайп, а й часом кличе мене зайти і «помахати ручкою» черговій її однокурсниці… Раніше люди фотки як листівки підписували і надсилали на інший полюс, а тепер… дітьми в скайпі хваляться! (Оля, 16 років)

Мій товариш у своєму блозі нещодавно написав, що не пригадує, коли отримував справжній лист. Квитанції та реклама у скриньці в під’їзді — це все, на що можна сподіватися. Незважаючи на науково-технічний прогрес, ми і надалі називаємо «справжніми» паперові листи, написані від руки, відправлені поштою. Ті, які разом із адресантом пережили спілкування із поштаркою, часто — недоброзичливою інтелектуалкою, яка питає: «Ту є міжмісто чи в другу країну?» або із нехитрою загадковістю цікавиться: «Авіа?» Ти віддаєш конверт і, ох, як бездушно ця жінка із хімічною завивкою часів молодості Алли Пугачової лупить, не клеїть, а б’є його тими марками, байдуже кидає на вагу і каже: «Два двайціть!» Ну наче про совєцьку докторську ковбасу, а не про лист.

В інтернеті все простіше — надрукував, відправив і не потрібно чекати кілька днів, думати-гадати, чи лист знайшов адресата, чи його перехопила якась общєствєнно просвіщьонна працівниця пошти і почала досліджувати вміст, сподіваючись побачити не новорічну листівку, а тисячу доларів однією купюрою.

Уже за кілька хвилин джімайл може повідомити, що у тебе «one unread conversation», — ось і відповідь. Легко, зручно, але чи по-справжньому? Думаю, це все залежить від людини. Інтернет дав нам ще одну змогу бути не собою, і чи не найкраще це можна побачити у соціальних мережах. Тут фейсбуки і вконтакти стають злими чарівниками, що перетворюють сірих мишей на профільованих білих кроликів.

Сторінка у соціальній мережі, я давно собі так думаю, це як своєрідний діагноз. У реальному житті, тому, що більшість людей вважає реальним, де холодно надворі та слова говорять, а не відправляють ентером, хтось може бути спокійним та скромним, а там, де дракони живуть, в інтернеті, — цілковита протилежність.

Аби перевірити, чи підтвердяться мої псевдохаузівські підо­зри, я зробила собі чаю, такого міцнішого, з тих ліпших, як кажуть, і пішла ходити по сторінках. Насправді — це страшно. Даремно я присвятила такій жахаючій справі темну пору доби.

Соціальні мережі сповнені не лише графоманами, а й фотонарцисами. Найбільше мені подобаються автопортрети під шторою, за тюллю, просто біля вікна чи у ванній, зроблені на камеру телефону, де обов’язковим атрибутом є власна рука в кадрі, та, яка належить митцю, фотографу і моделі в одній особі. І ще — таких знімків має бути сотня, в одному альбомі із неперевершеними коментарями друзів, наприклад, «зашибенська фоточька», «ти багіня», «красотка», «гламурненько». Часом дотепники можуть висловитись і так — «А гарні в тебе штори!».

А ще на особливу увагу заслуговують, як їх називають, статуси — короткі повідомлення про настрій або події всесвітнього масштабу. До прикладу, про те, як «лапулічка» любить свого «котіка», або те, що «всі чоловіки/жінки — …» (можна вставити будь-яке слово). Це ще півбіди, але от інша півбіда — це «росіянська» мова а ля «я дівчина зо села, але про Москву чула». Чесне слово, враження, наче ці статуси вигадує або Анатолій Толстоухов, або, в ліпшому разі, — Микола Азаров. Поетичність від першого, красномовство — від другого. Але, як казала одна мудра людина, майже класик, якшо нє умєєтє размавлять на расіянскай мовє, то даже нє намагайтєся…

Одне слово, соціальні мережі слід сприймати як розвагу, а не як кабінет психіатра чи власний острів, де тебе всі бачать крізь рожевий телескоп і фанатично обожнюють. Не варто перетворювати свободу віртуального спілкування на персональні виставки власних… «странностєй».

Христина ГОРОБЕЦЬ

 

■Знаєш, головне правило пік-апу, навіть якщо ти з дівчиною порозумівся в соціальній мережі, фотки, коменти, всі діла, то під час реальної зустрічі все одно — треба починати спілкування від початку! В житті це ж не дає жодних привілеїв! І, як каже моя падруга, весь той Київ в інтернеті може просто в реалі виявитися Житомиром… або тупо Жашковом! (Вік­тор, 20 років)

■ От странні люди, шо не люблять однокласніків. У нас така хароша взаїмовигода: до Володі — родича на завод пристроїть, до Сірожи — в секцію дітей на футбол здать, в Алінки, шо в неї мясний кіоск на базарі — харошого мняса купить. Мало лі шо. (Фаїна Каплан, вигаданий персонаж блогу, жінка «за тридцять»).

■ Ти уявляєш! Я прийшла з роботи раніше, зібралась… зачіску зробила, макіяж ідеальний, а як я гарно одяглась, а він!.. Віііін! Не прийшов… у скайп… (Наталя, 22 роки)

■ Чому всі завжди говорять, що соціальні мережі — то зло? Тільки тут можна поставити найабсурдніші питання і отримати адекватні відповіді! Або попросити, мовляв, а накидайте мені музики, і друзі, навіть віртуальні, поділяться чимось новим. (Артем, 26 років)

 

Posted in Моє бачення | Leave a comment